про політику та економіку
ГОЛОВНА  |  НОВИНИ |  НАГОЛОС |  СТАТТІ |  ІНТЕРВ'Ю |  ХРЕНІКА
ОГЛЯД ПРЕСИ |  ЧАТ |  ІНФОРМАЦІЙНІ БАЗИ  |  КУЛЬТУРАnew!!!
      
 Львівський бал зібрав на пам’ятник Королю Леву 810 грн          На посаду директора "Львівтеплоенерго" претендують двоє людей          Іван Денькович: у Львівській міськраді фальсифікують ухвали          Квурт заперечує заяву Деньковича про фальсифікацію ухвали щодо демонтажу радянських пам’ятників          Апеляційний суд відхилив позов „Львівської пивоварні” до податкової         

СТАТТІ

Галичофобія: міфи й факти

За останні кілька років, приблизно від часу акції «Україна проти Кучми», тобто 2001 року, в українських і російських засобах масової інформації набула повторного розмаху антигалицька пропаганнда. Перша її фаза припала на 1989—1994 рр., коли саме Галичина була епіцентром руху за національне відродження і державотворення. В обох випадках це була агресивна реакція москвофільської і малоросійської частин українського суспільства на ідейно-політичні «поштовхи» з Галичини.

В обох випадках це було звернення до старих російських стереотипів і міфів, в яких галичани і Галичина малювалися як щось абсолютно чуже Україні, вороже, деструктивне, «буржуазно-націоналістичне» тощо І тоді, і тепер насправді Галичина фігурувала як символ-замінник цілого українського національного руху, бо саме його завжди найбільше боялася і боїться Москва у своїх імперських амбіціях і претензіях. Демонізувати Галичину — завжди означало й означає намагання виставити український рух якимось маргінальним, патологічним, загрозливим.

Сьогоднішній сплеск антигалицької компанії у засобах масової інформації насамперед пояснюється двома факторами. По- перше, зовнішня пропаганда Партії регіонів, на жаль, щоб бути ефективною, побудована на реанімації старих радянських міфів антиукраїнського змісту, з підняттям на прапор гасел типу «Геть фашистських прислужників» та «Ні буржуазному націоналізмові» (хоч і одне, і друге гасло є повною нісенітницею з погляду історичної правди і національної логіки). По-друге, в останні роки (після приходу до влади в Росії В.Путіна) розгорнулося геополітичне стратегічне змагання за Україну, в якому саме національне послаблення нашої держави займає чи не найважливішу позицію. Якщо Партія регіонів використовує антигалицьку (читай: антиукраїнську) пропаґанду переважно ситуативно, бо передусім сподівається на розбурхування емоцій і симпатій до себе з боку російських і зрусифіковоних мешканців Східної і Південної України, в свідомості яких збереглося ще багато антиукраїнських стереотипів, то Москва «розкручує» антигалицький маховик зі стратегічною метою — регіонально розколоти Україну, послабити її внутрішнім конфліктом.

Треба визнати, що антигалицькі суспільні стереотипи мають в Україні й глибше коріння. Насамперед це пояснюється довготривалим перебуванням нації під нівеляційним пресом Російської імперії — добре відлагодженої системи з «перемолюванням» народів — і витвореним цим специфічним феноменом українського малоросійства («креольства» за М. Рябчуком). У значної частини українського соціуму, домінуючої частини, яка визначально впливає на формування сучасної державної політики, модерної культури і соціальних цiнностей і перебуває під затяжним ментально-ідейним і культурним впливом Росії, сформувалося стійке несприйняття органічно соціальних традицій, які виражає Галичина. Цим пояснюється існування латентних (прихованих) установок проти галичан і всього галицького: відсіювання галицьких політиків, блокування господарсько-ділових зв’язків з регіоном, тенденційна дезінформація, коли у центральних ЗМІ (не кажучи вже про східно- і південноукраїнські медіа) про Галичину подається переважно негативна або, у кращому випадку, нейтральна інформація, але ніколи — позитивної. Так плекається загальне уявлення про край «майже цілковитого занепаду», «відставання», «безнадійної провінційності» і т.ін. З одного боку, це об’єктивне явище, бо різниця між креольською (постімперською, національно ущербною) свідомістю і галицькою (націоцентричною, громадянською) свідомістю є надто великою, щоб цього прихованого протистояння не було. Та з іншого боку, це несе в собі загрозливі імпульси до розколу нації.

У пресі, науковій літературі, на телебаченні за останні роки з’явилося так багато антигалицьких матеріалів, що сам огляд їх потребує, мабуть, спеціальної монографії. Тому ми спробуємо проаналізувати лише основні, найбільш усталені агітаційні стереотипи, які деформують образ і сутність Галичини в інформаційно-політичному і культурному просторі України. Вони переважно закорінені в традиціях російської державно-імперської ідеології, тому вимагають історико- наукового аналізу. Заразом спробуємс розглянути Галичину і як самобутній культурно-ментальний феномен. Отже, головними стереотипами негативної оцінки і сприйняття Галичини та галичан є наступні:

1) Галичина у цивілізаційному, ментальному плані є чужою, загрозливою для східнослов’янської (читай: російської) цивілізації і культури, а в її контексті — для України;

2) Галичина є одвічним середовищем Унії, надто відкрита до Заходу, надто середньоєвропейська, і тому вона розкладово впливає на східнослов’янську, православну цивілізацію;

3) Галичина і галичани занадто зіпсованi впливом польської культури, мови і тому залишаються фатально чужими для решти України;

4) Галичина у XIX ст. стала осередком, своєрідною «лабораторією» творення модерної української нації, «заразила» націоналізмом решту України і через це розірвала «священну» єдність російського й українського народів;

5) В останній чверті XIX — на початку ХХ ст. в Галичині був викорінений москвофільський рух — ідеологія і політика «істинних поборників братерської єдности слов’янських народів», і цим було завдано непоправного удару по монолітності східнослов’янського союзу;

6) Галицькі письменники і культурні діячі негативно вплинули на нову українську культуру, «забруднили» українську мову чужими їй галицькими діалектами, принесли в її річище «неорганічні» естетичні складові;

7) У міжвоєнну добу і під час Другої світової війни в Галичині сформувався дуже «агресивний буржуазно-націоналістичний рух» ОУН — УПА, який співпрацював з німецькими окупантами, нещадно боровся з СРСР і цим заслужив собі гіркої слави «зрадників» і «братовбивців»;

8) Галичина, будучи отруєною вищезгаданими «отрутами» — середньоєвропейства (австро-венгерства), уніятства, польскості, націоналізму і категоричного антимосковства — й у радянський період психологічно не скорилася Москві, зберегла свої традиції і самобутність й не була русифікована передусім ментально, вона зміцнилася як така собі «Хорватія у Карпатах» — одвічний бастіон і ворог православно-східнослов’янського світу (дарма, що тоді цей світ виступав у вигляді атеїстично-комуністичного СРСР).

У такій же послідовності ми пояснимо причини та ідеологічні засади антигалицьких стереотипів.

1. Справді, у ментальному і цивілізаційному планах Галичина є загрозою для «східнослов’янської цивілізації», але лише в тому сенсі, що такої цивілізації не існує. Штучна візія такої цивілізації була витворена в імперській ідеології російських слов’янофілів ХIХ ст. (І. Кірєєвський, А. Хом’яков, К. Аксаков, Н. Данілєвський та ін.), які намагалися обґрунтувати право Росії володіти Середньою Європою (від Польщі до Балкан), розвивали ідеологему «Москви — Третього Риму» з її претензіями «єдиного центра православ’я» і правом воювати за Константинополь (Стамбул), тобто правом вести агресивну зовнішню політику. Що для цього треба було цілковито асимілювати два інші великі слов’янські народи імперії-українців і білорусів, — самозрозуміле питання. Тому ні до кого іншого, як до цих двох народів (хоч нібито й «братів») імперська доктрина не плекала такої зневаги й відрази. Адже вони «заважали» внутрішній єдності імперії. Насправді «східнослов’янська цивілізація», тобто Київська Русь — ненадовго об’єднана варягами (норманами, які тоді в Європі згуртували своїми завоюваннями кілька держав) супердержава — втратила єдність в XII ст., коли від центрального Київського князівства почергово відійшли три великі геополітичні центри: Полоцьке князівство, Новгородська земля і Володимиро-Суздальське князівство. В усіх трьох головних вимірах — геополітичному, націологічному і ментально-цивілізаційному — це був закономірний акт. Балтійське геополітичне коло «відтягнуло» Полоцьк і Новгород, Велика східноєвропейська рівнина стала основою для майбутнього Московського князівства, а Причорномор’я сформувало майбутній простір України. В етнологічному плані білоруси (тоді ще полочани і дреговичі) були симбіозом балтійських і слов’янських етносів, новгородці — сумішшю балтійців, венедів — словенів, протофінів, московити — слов’ян і різних фінно-угорських народів, а українці — симбіозом слов’ян і скіфо-сарматів. У ментально-цивілізаційному вимірі на Полоцьк і Новгород особливо впливала культура Балтійського макрореґіону і Скандинавії, на Московію — світ тюркських кочівників, на Україну — культурні віяння із Середземномор’я (Візантія) і Середньої Європи (Балкани, Угорщина, Польща).

Особливо поглибилось розходження між Московією й Україною та Білоруссю у ХIV—ХVII ст., коли дві останні входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Тоді Україна і Білорусь зазнали потужного впливу католицизму, ідей Ренесансу і культури Бароко. Сформувалася етика шляхти — специфічний моральний кодекс і аристократично-лицарський дух Заходу, розвинулася міська культура (Маґдебурське право). Усього цього Московія не пережила. Хоча близькість трьох східнослов’янських мов і збереглася, але це пояснювалося великою роллю церковнослов’янської духовної, культурної і мовно-писемної традиції, а не якоюсь містичною близькістю цих народів. Збереження близькості мов з великою культурною традицією — це типове явище у світовій історії. Наприклад, вельми близькими між собою є романські мови (італійська, іспанська, португальська, французька і румунська), арабська мова є спільною для дуже відмінних народів на просторі від Мароко до Перської затоки і т.ін. Проблемою і Білорусі, і Україні стало тільки те, що після приєднання їх до Росії у XVIII ст. усі ці суспільно-культурні і духовні традиції були нещадно знищені Москвою і їм насильно була нав’язана російська мова і культура. Галичина в цьому просторі (поряд із Закарпаттям і Буковиною) залишалась єдиним острівцем (передусім, завдяки приєднанню регіону до Австрійської імперії у 1772 р.), вільним від примусових російських «впливів». Тому і впадає в вічі її цивілізаційна та ментальна відмінність від решти гігантського зрусифікованого простору. Однак, ця природна відмінність органічно середньоєвропейської соціальної структури і культури, відмінність духовного феномену Середньої Європи — світу між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем. Коріння цього світу перебувають в глибинах народної душі і тому різні «інакшості» білорусів і українців постійно проростали і проростатимуть, як тільки російський прес послаблюється.

2. Другий міф —«прокляте» уніатство Галичини. Оцінка і сприйняття Унії в Росії, дійсно, мають якийсь містичний, забобонно-фанатичний характер. Це пояснюється тим, що Москва занадто щиро, до самозасліплення засвоїла повчання утікачів-греків про свою виняткову «місію» в порятунку православного світу від «латинників» і «невірних». Така геополітична роль добре підігравала ідеологемі «Третього Риму», тобто стратегії творення визначального імперського політичного євразійського центру в Москві. Тому Унія завжди розумілася в Росії як найпідступніший і найефективніший удар по єдності і міцності православного світу. Тож все, пов’язане з Унією, буквально демонізувалося, кваліфікувалося як «святотатство», містичний «злочин» проти духовних основ православ’я. При цьому ігнорувалося, що Унія майже для всіх народів Середньої Європи була явищем органічним, таким, що виходило з їх ментальних і світоглядних засад, засад відкритості до Заходу і Сходу. Ще у XII ст. в Київській Русі серед князівсько-боярської еліти існувала концепція діалогу з Римською Церквою. Ідеологія Унії майже не переривалася в українському церковному середовищі протягом ХIII-ХVII ст. Прийняття Унії у Бересті у 1596 р. — це був якісний стратегічний крок української церкви до подолання викликів Історії: церква засвоїла західну теолого-навчальну школу, яка була тоді набагато якіснішою за православну, відкрилася до передових світових ідей, синтезувала ренесансні віяння культури (з чого зродився феномен українського Бароко) і водночас зберегла свій візантійський обряд, звичаї, літургіку, мову, стала визначальним фактором українського націотворення.

Унійна церква не стала, як цього сподівалася польська політична верхівка, «містком» для переходу українців і білорусів в католицтво, а, навпаки, зцементувала, зробила мобільнішим українсько-білоруський соціум. Унійна церква перетворилася справді на національну церкву. Навіть той факт, що після Хмельниччини, коли вона була суттєво розгромлена козаками, ця церква відновилася структурно і поступово завоювала домінуючі позиції на всій Правобережній Україні, говорить про особливу організаційну динаміку і здорові напрямні її розвитку. Вже у XVIII ст. і Польща, і Росія бачили саме в Унійній церкві головну загрозу своєму пануванню на Україні і тому послідовно нищили її. Протягом XIX ст. і особливо у міжвоєнну добу XX ст. Греко-Католицька церква була не тільки надійним бастіоном української духовності та національної ідеї, а й розрослася у вельми дієву, значущу релігійну структуру, яка за рівнем освіти священнослужителів, за рівнем розвитку теологічної думки, якісної обрядовості в сенсі живої євангелізації суспільства стояла в одному ряді з найсильнішими національними церквами Середньої Європи. І це в той час, коли на території решти України саме Російська православна церква була головним знаряддям та ідеологом масової денаціоналізації українства. Тож «поганим», «розкладовим» вплив Унії на Україну міг бути лише в тому сенсі, що давав живий приклад динамічної національної церкви як джерела зростання духовності нації.

3. Третій міф — польська «зіпсутість» Галичини. Галичина настільки ж «зіпсута» Польщею, наскільки Словаччина «зіпсута» Угорщиною, яка панувала над слов’янською нацією понад 1000 років, наскільки Чехія «зіпсута» Німеччиною, Словенія і Хорватія — Австрією, Болгарія — Туреччиною, Ірландія — Англією тощо. В усіх цих випадках багатосотлітні підкорення народів промовляють лише про те, як довго могли вони опиратись тискові домінуючих націй і врешті здобути не тільки незалежність, а й створити самобутню культуру, загартувати свій національний характер, зберегти високий рівень духовності і соціальної мобільності. Те, що підкорені народи перейняли від завойовників якісь ментальні, соціяльно- поведінкові, культурні і мовні риси, але при цьому зберегли глибинні національні властивості і традиції, говорить про складність і багатогранність їхньої етнічної структури, а не про її «ущербність» чи «загальмованість». Адже сьогодні колишні підневільні нації нічим не поступаються за соціально-політичною мобільністю та творчим потенціалом колись пануючим націям. Іншими словами, Галичина увібрала польських соціальних і культурних впливів стільки, що це не завадило їй зберегти всю свою глибинну українську сутнiсть, вона змогла вистояти супроти надзвичайно сильного асиміляційного тиску поляків і загартувати свій національний характер. За великим рахунком, усі народи розвиваються у постійному широкому діалогові між собою, тому часто чужі культурні впливи відіграють позитивну, збуджувальну, збагачувальну функцію. Скільки культурного багатства у свій час Англія взяла від своїх завойовників — франко- норманів, Франція — від культурних віянь з Італії, Іспанія — від арабів тощо. Лише засліплено- ксенофобський світогляд окремих верств може сприймати духовно-суспільні взаємодії народів за «хворобу», «втрату» і т.ін., не бачачи в цьому великої стимулюючої функції міжнародного буття. Міфологема про польську «заразу» (згадаймо хоча б твори великого імперського російського письменника М. Достоєвського, де всі герої-поляки зображені просто демонічними ворогами «православного світу», якимись жалюгідними «хлюпіками») здобула таку вагу і популярність в російській імперсько-шовіністичний пропаганді тому, що Польща, з її надзвичайно розвинутою культурою, з завзятим духом католицизму, i з її блискучою і войовничою аристократією і шляхтою була головною перешкодою для панування Росії над Середньою Європою. Тобто справа не в «поганості» поляків, а в імперських претензіях Росії.

4. Звинувачення Галичини в поширенні націоналізму по усій Україні є нелогічним тому, що перші й головні імпульси до національного розвитку Галичина якраз отримала від Наддніпрянської України. І.Котляревський, поети-романтики, М. Максимович, Т. Шевченко, П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Грушевський — ось головні вчителі і натхненники галицького національного відродження ХIХст. У XX ст. до них долучилися Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Ольжич та іншi. Галичина стала осередком національного руху тільки тому, що тут було більше свободи в умовах австрійської конституційної монархії і не було такого нищівного імперського тиску з боку Росії, нібито «найбільшого слов’янського брата» українців. В усіх аспектах галичани здійснили ту націотворчу програму, яку виконав кожен народ Європи, який був понищений чужими завоюваннями і пригнічений. І чехи, і словаки, і литовці, й естонці, латвійці, болгари, румуни і т.д. у свій час реалізували такі ж форми і методи національної мобілізації і культурного відродження, щоб стати повноцiнними націями. Ніякого специфічного «вовчого» націоналізму в Галичині не було, її націоналізм був настільки войовничим, наскільки агресивним був репресивний тиск завойовників.


Олег БАГАМ, експерт Могилянської школи журналістики

Продовження читайте в наступному номері



Олег Багам, День, №79, 18.05.2007 13:26:26

Українська банерна мережа

ЦІКАВИНКИ:

ВАШІ ВІДЗИВИ


Залишити відгук
Автор
E-mail
Повідомлення
зробити стартовою

НОВИНА ГОДИНИ

  Воїни УПА стали героями коміксів »»  

Чи знаєте Ви, що...

у львівському трамваї виявлено диких пасажирів, які ніколи не бачили «Тойоти» »»

ЛЬВІВСЬКІ НОВИНИ

  Львівський бал зібрав на пам’ятник Королю Леву 810 грн »»  
  На посаду директора "Львівтеплоенерго" претендують двоє людей »»  
  Іван Денькович: у Львівській міськраді фальсифікують ухвали »»  
  Квурт заперечує заяву Деньковича про фальсифікацію ухвали щодо демонтажу радянських пам’ятників »»  
  Апеляційний суд відхилив позов „Львівської пивоварні” до податкової »»  

НОВИНИ УКРАЇНИ

  Гавриш вже знає рішення КС по другому указу Ющенка »»  
  Європа починає підганяти Ющенка і Януковича »»  
  Тимошенко: ВР витратила "на промивку мізків" 104 млн. гривень »»  
  Ющенко і Янукович пробули разом більше 5 годин »»  
  Тимошенко побачила, що Семенюк хоче скористатися затягуванням виборів »»  

РЕЙТИНГ СТАТТЕЙ

  В гостях у Садового »»  
  9 травня у Львові (фоторепортаж) »»  
  Ющенко та "Вісла" Анни Ахмєтової + фото »»  
  Польські сни Петра Олійника (фоторепортаж) »»  
  1 травня у Львові (фоторепортаж) »»  

ВАШІ ВІДЗИВИ

Народний Рух помер вже років 5 тому,якщо не більше.Він в свій час зробив свою справу,але зараз немає »»
Десь в березні для потреб мера, його заступників, секретаря ради, директорів департаментів, начальни »»
І чого б то я шумів? Одні педерасти накидали іншим - звичайна побутова бійка. Чи Європа інших справ  »»
...аааа куди дивиться "цивілізована" Європа? Фашисти бігають по вулицях з гейдетекторами ловлять п »»
"Від усіх тих спроби випрямити" шановний граматєй-мистецтвознавець, питання, а як би ти відреагува »»



              Новости Дня деревообробний портал
ГОЛОВНА  |  НОВИНИ  |  НАГОЛОС  |  СТАТТІ  |  ІНТЕРВ'Ю  |  ХРЕНІКА |  ОГЛЯД ПРЕСИ  |  ЧАТ  |  ІНФОРМАЦІЙНІ БАЗИ  |  КУЛЬТУРАnew!!!
Rambler's Top100
© VGOLOS.COM.UA. Використання матеріалів з обов'язковим посиланням.
Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. Редакція також не несе відповідальності за істинність інформації, наведеної в нередакційних матеріалах.

Передрук, копіювання, а також відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "PRESSTIME.COM.UA",
ЗАБОРОНЕНО В БУДЬ-ЯКОМУ ВИГЛЯДІ, лише з .

        Написати листа:       Дизайн: А. Черкашин