Поновлення: 04.06.2004 - 18:38
ГОЛОВНА АРХІВ КОНТАКТИ ГОСТЬОВА ПРО НАС
 

ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ

НОВИНИ

АНАЛІТИКА

ІНТЕРВ`Ю

ОГЛЯД ПРЕСИ

НАШІ В ДІАСПОРІ

ЦИТАTИ

ЧУТКИ

ПОЛІТИЧНА ХРЕНІКА

ТЕМА ДНЯ

ПЕРСОНАЛІЇ

РАЙОНИ ЛЬВІВЩИНИ

ВАШІ ВІДЗИВИ

А нука підніміть руки ті, кому Сирцов нападлив....

Дуже прошу Вас, шановні журналісти, зберігати...

Скунси як правило так "пахнуть", але вони...

стаття Романа мені дуже сподобалася тільки...

Коли бачу Сирцова, згадую чудове російське...

реклама


Найкращі фотографії

Всі новини України в одній стрічці

Поступ

КУПОЛ

Піар

Стартова сторінка львів'ян

 

    АНАЛІТИКА


Референдумом - по "сильній і чесній" владі?
Ще декілька років тому на українському терені тип „людини успіху” представляли переважно рекетири, корупціонери, казнокради, політикани – одним словом, особи, чиє індивідуальне або кланове prosperity було оплачене втратами інших громадян та безуспішністю проекту „Україна” в цілому. Нині ж на наших очах формується плеяда керівників, які успішно дають раду своїм фірмам, установам, відомствам, територіальним громадам. Роблять вони це різними способами, проте назагал „сильний мужик” є серед успішних значно поширенішим типом, ніж „демократ-реформатор”. Візьмімо, приміром, транспортного міністра Кірпу: за стилем керівництва – типовий сталінський нарком і вірний „слуга царю”. Але будує з розмахом і якісно, а люди, які працюють у його відомстві та є лояльними до „начальства” мають надійний кусень хліба й до хліба.

На євразійських просторах ринкові стимули залишаються слабкими й малозрозумілими для „совків”. Авторитарний стиль керівництва більше відповідає тутешнім реаліям, ніж демократичні процедури й суворе дотримання правових норм. Керівник-демократ швидко загрузає в павутинні кланово-корупційних зв’язків та загальної нехоті до живої справи. З іншого боку, олігархічна доба різко обмежила можливості крупного перерозподілу благ і тепер той, хто прагне великого успіху volens nolens мусить бути продуктивним.
     
Далеко не кожний авторитарний „талант” є безсумнівним благом для України. Проте якщо все одно живемо в паханаті, то й для посполитого краще, щоб неписані закони цього паханату були прозорими й чітко дотримуваними. Природним шляхом перехід від недолугої демократії до самовпорядковуваної автократії відбувається в східних, традиційно „червоних” регіонах: люди звично голосують за комуністів, а в керівних фотелях розкошує „братва”. Притому Я. Грицак відзначав у „Поступі” доглянутість донецьких доріг ( приємно нагадують білоруські... ) та забезпеченість комп’ютерами тамтешніх освітніх закладів... У Галичині багатьох влаштовує демократія: народників-романтиків – тим, що демократи ходять у вишиванках, а реалістів на „мерсах” – перманентною невизначеністю правил гри. Тому тут улюблені народом партії протидіють встановленню порядків, чинних на решті есендівського простору, не усвідомлюючи, що вони, по-перше, які вони не є, але ПОРЯДКИ вже за визначенням чимось ліпші від повного безладу, а по-друге, вони уже довели – на відміну від „імпортної” демократії – свою працездатність за реальних постсовєтських умов.
     
Мешканці „українського П’ємонту” довго боялися довіряти крісло міського голови особам, непричетним до боротьби за волю України та (про)рухівських політичних угруповань. Аж по 12-ох сутужних для міської громади роках націонал-демократичного врядування настрої на користь покликання „сильного господарника” переважили побоювання, що без рухівського мера до Львова знов прийдуть „москалі й комун яки”. Отже, прийшов Любомир Буняк, напучуваний чарівною усмішкою Юлії Тимошенко ( яка додала йому – еге ж! – чималий відсоток голосів ). Сподівалися, що наповнити живильною вологою рурки міського водогону – не проблема для людини, яка за найжорстокішої економічної скрути примудрилася прокласти „трубу” від Одеси до самісіньких Бродів.
     
Перші зміни не забарилися. В ратуші висуванцям Василя Куйбіди довелося відчутно потіснитися на користь представників команди нового мера. Ритм роботи апарату став незвично напруженим і годі було збагнути, чи є той ритм ознакою здорової втоми, а чи хворобливої гарячки. Новий мер замкнув на себе весь фінансовий документообіг, тим, можливо, усунувши деякі можливості для зловживань, але заразом і загальмувавши розгляд стратегічних питань.
     
Прикра для авторитарія й украй рідкісна для України особливість галицького регіону полягає в наявності недодушеної незалежної преси. Конфлікти нового мера з „четвертою владою” почалися вже за кілька місяців після його обрання. Зверхнє ставлення до пишучої братії може дорого обійтися хазяїнові Ратуші, якщо досягне успіху хоч одна з тих ініціативних груп, які нині домагаються проведення референдуму про недовіру Бунякові.
     
Не краще склалися в п. Буняка й стосунки з депутатським корпусом, надто з „нашоукраїнцями”. Їх грізні вимоги до чинного мера „політично визначитися” продиктовані, мабуть, нерозумінням природи авторитарного керівництва, принципово ворожого до будь-яких незалежних політиків та байдужого до їхніх принципів. Утім, не висуваючи альтернативних програм, „нашоукраїнська” опозиція в Ратуші має всі ознаки „опозиції ображених”; її активність не стимулює розв’язання проблем галицької столиці. Дещо дивну позицію щодо мера займають його елекційні союзники з БЮТ – ми, мовляв, висували Буняка, тож будемо його підтримувати й надалі. Хоча в неофіційних розмовах місцеві бютівці визнають, що п. Любомир їх прикро розчарував.
     
Чинний міський голова є поки що одиноким у регіоні крупним представником того бонапартистського стилю, який стрімко „входить у моду” майже повсюдно від Збруча до Чукотки. Тепер, коли розбудова Великого європейського муру між ЄС та ЄЕП стає процесом необоротним, цей стиль має всі шанси бути легітимізованим. За всієї прихильності до демократичних методів мусимо визнати: голодна та обдерта громада ( на кшталт львівської ) чекає насамперед позитивних результатів правління, до процедур же є малочутливою. Отже, перефразуючи Андруховича: припустимо, бонапартизм... А де ж тоді Маренго й Аустерліц нашого Бонапарта? Сьогодні, коли позаду лишився „екватор” мерської каденції, ми не бачимо блискучих перемог на жодному з комунальних фронтів. Запрацювали заводи? Поменшало сміття? Реставруються пам’ятки? Вода в кранах тече цілодобово?.. Деякі поліпшення таки мали місце, проте виокремити в них частку мерової невсипущої праці доволі проблематично.
     
Можливо, авторитаризм галичанам теж не підходить. (Господи, а що нам тоді підходить узагалі?..) Але й доцільність проведення референдуму за відкликання чинного мера з посади теж видається сумнівною. В „післямукачівській” Україні референдум годі визнати надійним способом дізнатися „правдиву думку громади”. До того ж політичні опоненти п. Буняка економлять кошти для президентських баталій, а потенційні конкуренти не бачать сенсу вступати в боротьбу за півторарічну каденцію. Отже, наразі „сильній і чесній владі” всерйоз не загрожує революція. Однак привиди революцій, як відомо, повертаються туди, де вчасно не дають собі ради з реформами.
Володимир Вітковський , 18.05.2004 - 18:22
( 8 )
  ГОЛОВНААРХІВКОНТАКТИГОСТЬОВАПРО НАС
© Vgolos.lviv.ua. Використання матеріалів з обов'язковим посиланням.

Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.
Редакція також не несе відповідальності за істинність інформації,
наведеної в нередакційних матеріалах.