Поновлення: 04.06.2004 - 18:38
ГОЛОВНА АРХІВ КОНТАКТИ ГОСТЬОВА ПРО НАС
 

ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ

НОВИНИ

АНАЛІТИКА

ІНТЕРВ`Ю

ОГЛЯД ПРЕСИ

НАШІ В ДІАСПОРІ

ЦИТАTИ

ЧУТКИ

ПОЛІТИЧНА ХРЕНІКА

ТЕМА ДНЯ

ПЕРСОНАЛІЇ

РАЙОНИ ЛЬВІВЩИНИ

ВАШІ ВІДЗИВИ

А нука підніміть руки ті, кому Сирцов нападлив....

Дуже прошу Вас, шановні журналісти, зберігати...

Скунси як правило так "пахнуть", але вони...

стаття Романа мені дуже сподобалася тільки...

Коли бачу Сирцова, згадую чудове російське...

реклама


Найкращі фотографії

Всі новини України в одній стрічці

Поступ

КУПОЛ

Піар

Стартова сторінка львів'ян

 

    АНАЛІТИКА


Реформа і демократія
Засадничим положенням реформування української політичної системи є те, що Україна має бути демократичною країною – це положення не ставиться під сумнів ніким ні в Україні, ні за її межами.

Що ж таке демократія? Існує багато дефініцій цього поняття. Найчастіше під демократією розуміють такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, котрі наділені як правом участі у політичному житті, так і правом вибору та відкликання своїх керівників.

З часів Другої світової війни було заведено визначати демократію майже винятково в термінах виборів. Демократія розглядається переважно як певний спосіб утворення органів влади. Широко відомо найбільш загальне визначення демократії, котре належить Карлу Попперу. Він наголошував, що de facto існують лише дві форми державного устрою: та, при котрій можлива безкровна зміна уряду шляхом проведення виборів, і та, при якій це неможливо. Зазвичай першу форму ми називаємо демократією, а другу — диктатурою або тиранією.

Однак чи можна вважати вибори єдиним змістом демократії? Адже існує суттєва відмінність між ліберальною демократією і виборчою демократією. Ліберальна демократія не обмежується наявністю системи демократичних виборів. Для неї також притаманні такі риси, як контроль над виконавчою владою; незалежна судова влада, що забезпечує принцип верховенства закону; захист прав і свобод особистості; захист прав меншин; обмеження можливостей партій, котрі перебувають при владі, впливати на процес виборів; відсутність цензури і мінімальний урядовий контроль над ЗМІ; ефективність гарантій проти сваволі силових відомств.

У випадку ж виборчої демократії існує система влади і управління, сформована в результаті відносно вільних і справедливих виборів, однак відсутні багато інших гарантій прав і свобод, які існують в ліберально-демократичних країнах.

За усіма ознаками Україна є якраз виборчою демократією. З одного боку доконаним фактом є виборність влади в Україні. Внаслідок виборів відбулася передача влади нинішньому президентові Леоніду Кучмі від першого президента України Леоніда Кравчука. Виборним шляхом формуються представницькі органи влади.

Однак, з іншого боку, політична еліта, яка приходить до влади внаслідок виборів, стає абсолютно незалежною від народу, і виходить так, що єдина можливість впливу на неї існує винятково тільки під час виборів.

Позаяк в Україні у кожному електоральному циклі виникає ситуація, коли ставиться під загрозу існування діючого співтовариства еліт, то перемога на виборах для еліти цих країн рівнозначна поняттю вижити. Той, хто зазнає поразки – втрачає все, тому еліта на кожних виборах намагається продовжити своє перебування при владі, А відтак – атмосфера навколо виборів є набагато напруженішою, ніж у країнах із традиційною демократією: еліта не зупиняється ні перед чим задля перемоги на виборах. За умов неусталеності головних політичних інститутів, одним із головних прийомів організації своєї перемоги на виборах, є маніпулювання виборчим законодавством. Виборче законодавство в Україні набуло характеру одноразового: кожні нові вибори проводяться по новому закону. Парламентські вибори 2002 року, показавши наскільки високим є рівень народного невдоволення існуючим режимом (майже три чверті голосів було віддано за опозиційні політичні сили), стали для владної еліти сигналом до активних дій, спрямованих на її самозбереження. Вони (парламентські вибори) позбавили нинішню політичну еліту будь-яких ілюзій щодо її популярності і поставили перед режимом завдання забезпечити спадкоємну передачу влади в перспективі наступних – президентських виборів 2004 року і пошуку шляхів зміцнення системи. Однак наступні президентські вибори передбачають персональну зміну президента країни у зв’язку із завершенням терміну перебування його при владі. Це робить ситуацію ще більше напруженою. Правляча еліта намагається забезпечити наступність при передачі своєї влади. Проте, якщо у „цивілізованих” країнах наступність влади означає збереження новою елітою правил політичної гри, бачення завдань, які стоять перед державою, то в Україні еліта не виробила ні правил, ні візій, і наступність означає лише у кращому для неї випадку – збереження для групи приватних осіб можливості переводити активи з-під контролю держави під свій власний, а у гіршому – бодай не відповідати у суді за всі ті зловживання, котрі були скоєні у період перебування при владі.

Так виникла ідея політичної реформи із рук влади і в її інтересах. Ця ідея була значною мірою інспірована успішним прикладом Росії, у якій вдалося реалізувати проект наступності при переданні влади.

Однак і права опозиція, ґрунтуючись на тих самих результатах виборів 2002 року, а також уповаючи на високу популярність Віктора Ющенка, вбачає своє головне завдання передусім у тому, аби прийти до влади, а зовсім не у тому, щоб залучити до процесу вироблення політичних рішень максимальну кількість громадян. Це видно хоча б із того, що пропозиції щодо політичної реформи з табору правої опозиції, так само як і з боку правлячої еліти, заторкують в основному тільки макрорівень політичної системи (КМ – ВРУ – Президент), залишаючи поза увагою такі важливі політичні інститути, як партії, судово-правова система, місцеве самоврядування та ін., котрі, власне і визначають демократизм політичної системи. Опозиція, сподіваючись на те, що Віктор Ющенко здобуде перемогу на президентських перегонах, прагне зберегти для нього сильні – нинішні, кучмівські – президентські повноваження.

Необхідність широких президентських повноважень – переконує опозиція – зумовлена необхідністю проведення радикальних соціальних реформ, націлених на демократизацію країни. Українські праві опозиціонери погоджуються з тим, що контроль з боку суспільства допомагає управлінню, гарантуючи обмеження державної влади, особливо її виконавчої гілки, перешкоджає зловживанням чиновників, але, разом з тим підкреслюють, що в умовах гетерогенності українського суспільства, обмеження і розпорошення влади не дозволятиме ефективно здійснювати його реформування.

Із появою в середовищі українських демократів справжнього лідера, котрий має реальну перспективу перемогти на наступних президентських виборах, серед українських демократів все більшої популярності набуває ідея, котра існує вже віддавна: своєрідний варіант теорії плебісцитарної демократії, варіант якої свого часу запропонував ще Макс Вебер. Він вважав, що „раціональна бюрократія” може приводити до засилля чиновників, котрі гальмуватимуть необхідні перетворення, а відтак – до стагнації суспільства. Порятунок від бюрократії Макс Вебер вбачав у плебісцитарному харизматичному лідері, котрий захистить громадян від її всевладддя і забезпечить прорив на шляху реформ. Оскільки такі поняття як „народний суверенітет”, „народовладдя” тощо, на думку Вебера, утопічні, він пропонує наступний механізм реалізації демократичної процедури: народ вибирає лідера, котрому довіряє; після цього лідер бере повноту влади у свої руки і ні народ, ані партії не повинні втручатися в те, що він робить.

Однак такого роду демократія буде відрізнятися від авторитаризму тільки шляхом установлення і лідеру буде дуже важко утриматися від спокуси узурпувати всю повноту влади в країні. Причому частина оточення „нашоукраїнського” лідера навіть не приховує, що ті президентські повноваження, які існують в Україні сьогодні, потрібні їм не для розбудови громадянського суспільства, а зовсім для іншого. З граничною чіткістю і відвертістю сформулював таку позицію на минулорічному ХІІІ з’їзді НРУ голова Львівської обласної парторганізації НРУ Ярослав Кендзьор: "Ми будемо чистити владу. Не порушуючи, натурально, закон, але так, як сьогодні це робить влада". Таким чином маємо в середовищі опозиції помітну тенденцію націлену по-суті на те, щоб зберегти існуюче становище в середовищі правлячої верстви, перерозподіливши тільки ролі більшості і опозиції на свою користь. Якщо план цієї частини опозиції виявиться успішним, то на місце одних олігархів просто прийдуть інші, але не відбудеться головного – досягнення суспільного консенсусу щодо розширення політичного представництва і руху країни по шляху розбудови ліберальної демократії.

Як бачимо, і діюча українська влада, і опозиція сьогодні сходяться у тому, що Україна має бути демократичною країною, вкладаючи, проте у різних ситуаціях неоднаковий зміст у поняття демократія: на мітингах та з екранів телевізорів вони говорять про відданість ліберальній демократії західного зразка, але насправді прагнуть здобути владу в умовах нинішньої виборчої демократії і максимально скористатися усією повнотою і неконтрольованістю цієї влади. В даному випадку цілком справджуються слова Джорджа Оруела про те, що „... прихильники кожного політичного режиму проголошують його демократією і бояться втратити можливість послуговуватися цим словом в тому випадку, якщо за ним буде закріплено якесь одне значення”.

Головним змістом нинішньої політичної реформи в Україні стало вироблення нових виборчих правил і перерозподіл повноважень у системі влади у переддень президентських виборів. Причому, це стосується як проектів, що виходять від влади, так і тих, що їх пропонує опозиція. І одні, і другі не зацікавлені в установленні ліберальної демократії тому, що сподіваються отримати усю повноту влади в умовах нинішньої, виборчої, демократії. Разом з тим, і влада, і опозиція розуміють, що у випадку поразки вони не отримають нічого. І влада, і опозиція здатна мобілізувати на свою підтримку народні маси, а навіть події 31 жовтня цього року у Донецьку (обструкція націонал-демократам і Ющенкові з боку проросійськи налаштованих сил) показали як глибоко наше суспільство розколоте і за ідеологічним, і за етно-національним принципом. Розширення політичного представництва народу за даних умов зовсім не є гарантією установлення ліберально-демократичного ладу. Ситуація нагадує патову. За даних умов обом протиборствуючим сторонам залишається думати не про сумісність їхніх політичних цінностей чи ідеологічних оріеєнтацій, а про ті кроки які вони готові зробити для вироблення нових „правил гри”, передусім щодо процедур залагодження конфліктів.

Звичайно, якщо виходити з класичної ліберальної точки зору, укладення будь-якої угоди між протиборствуючими сторонами є очевидно недемократичним механізмом, результатом торгу між елітними групами задля того, щоб виключити маси із політичного процесу, однак, мусимо визнати, що саме остання обставина і є однією із головних передумов проведення реформ у такому гетерогенному суспільстві як українське. Втім, самі умови угоди обмежують їх “недемократичність”, позаяк сторони, щоб виконати її умови, змушені апелювати до підтримуючих їх суспільних сил. Адже з тими, хто не має підтримки ніхто не домовлятиметься про розподіл влади.

Чи зможе укласти подібну угоду українська еліта? Пактовий перехід вимагає щоб еліта і контреліта відчували свою взаємозалежність, а також були здатними (насамперед опозиція) добитися виконання укладеної угоди масами. Сьогодні уже очевидно, що, як в середовищі влади, так і в середовищі опозиції, є впливові політичні групи готові до укладення компромісу і здатні на компроміс. Однак поки що в обох таборах відбувається мобілізація прихильників і розглядаються варіанти розв’язання політичного протистояння з позиції сили. Причому можна з певністю твердити, що у тому випадку, якщо або одній, або іншій стороні вдасться розв’язати протистояння силовими методами, ситуація для розвитку ліберальної демократії в Україні залишиться малосприятливою.
Ігор Танчин, „Контекст-медіа” для "Львівщина тиждень", 15 березня 2004 , 26.04.2004 - 11:53
  ГОЛОВНААРХІВКОНТАКТИГОСТЬОВАПРО НАС
© Vgolos.lviv.ua. Використання матеріалів з обов'язковим посиланням.

Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.
Редакція також не несе відповідальності за істинність інформації,
наведеної в нередакційних матеріалах.