Поновлення: 11.02.2004 - 17:18
ГОЛОВНА АРХІВ КОНТАКТИ ГОСТЬОВА ПРО НАС
 

ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ

НОВИНИ

АНАЛІТИКА

ІНТЕРВ`Ю

ОГЛЯД ПРЕСИ

НАШІ В ДІАСПОРІ

ЦИТАTИ

ЧУТКИ

ПОЛІТИЧНА ХРЕНІКА

ПЕРСОНАЛІЇ

РАЙОНИ ЛЬВІВЩИНИ

ВАШІ ВІДЗИВИ

Панове! Пропоную щось зробити з основним...

Панове! Пропоную щось зробити з основним...

2 Ганущин. Зайдіть, шановний в рубрику "Про...

Вітаю "Вголос". Сайт ніби добрий....

Подумаєш, хатинка як хатинка. я вважаю, що...

реклама
Найкращі фотографії

Всі новини України в одній стрічці

Поступ

КУПОЛ

 

    АНАЛІТИКА


День злуки
Львівщина відзначає черговий День Злуки. Насправді люди відзначають не самі історичні події, а те, що найбільше врізалося у пам’ять: річниці їхнього святкування. Саме тому у львівських ЗМІ знаходимо набагато більше згадок про знаменитий людський ланцюг від Львова до Києва, організований у 1990 році, ніж про саму історичну подію, що сталася вісімдесят з гаком років тому.

У Львові було декілька спроб повторити ланцюг злуки, але з кожним роком ланцюг ставав все коротшим. Ставало зрозуміло, що повторення грандіозного перфоменсу 1990 року є практично безнадійною справою. З кожним роком святкування Дня Злуки і у Львові ставало все скромнішим – декілька років тому вдалося охопити ланцюгом тільки центральну частину Львова, а минулого року на мітинг зібралося заледве 150 осіб. Мабуть, не варто вбачати у цьому якийсь символізм – мовляв, ні до чого нам ця Злука. Це не так. Просто поглинуті рутиною повсякденності і постійною боротьбою за виживання, галичани стали менше уваги приділяти різного роду масовим заходам.
Але...

З кожним роком святкування Дня Злуки на Львівщині набуває якогось дивнуватого відтінку. У тих самих газетах, а іноді й на тих самих сторінках, поряд із публікаціями про святкування священного свята соборності, знаходимо ряд матеріалів діаметрально протилежного змісту: про галицький сепаратизм і про перспективи та небезпеки із ним пов’язані. Отже, проблема існує? Отже, паралельно із процесом зменшенням числа тих, хто вважав необхідним своєю присутністю на мітингах засвідчити єдність Сходу і Заходу нашої країни, розгортається ще один процес: зростає число прихильників створення самостійної Галицької держави?

Результати соціологічних досліджень, проведених Інститутом розвитку міста, відповідають на ці питання ствердно. Щоправда ніхто не конкретизує якою має бути ця самостійна Галицька держава. Маємо по-суті справу із суто маніпулятивною технологією мобілізації людей навколо максимально простого, примітивного і привабливого за змістом, але туманного за суттю гасла, яке може привабити максимальну кількість прихильників: ми європейці! І, звичайно, маємо жити, як австрійці та швейцарці. Це самозрозуміло. Чомусь нікому не приходить в голову, що албанці також європейці. А Галичина, у соціально-економічному плані, погодьтеся, все таки ближче до Албанії, ніж до Швейцарії, та й, власне, завжди була відсталою. Достатньо згадати, наприклад, як поручик фон Тротта, герой роману Йозефа Рота "Марш Радецького" відправляеться на нове місце служби у Східну Галичину не просто як у захолустя, але як на край землі, „галицькі злидні” якої стали в Австро-Угорській Імперії приказкою.

Втім, якщо сформулювати проблему трохи інакше: що гірше – бути глухим кутом Європи чи глухим кутом України, яким Львівщина з її сусідами є сьогодні? – то відсталість Галичини навряд чи буде аргументом проти галицького сепаратизму.

Попри недоцільність драматизування ситуації, належить визнати, що проблема галицького сепаратизму сьогодні набула вже таких розмірів, що ігнорувати її було би, як мінімум, необачно. Ідея сепаратизму стала актуалізуватися у середовищі частини культурної еліти та інтелігенції Галичини. Незадоволені тим, як розвиваються культурні процеси в Україні, зокрема, звуженням україномовного середовища, а також незначною представленістю галицьких культурних і політичних діячів у Києві – вони почали звертати свої погляди в бік сепаратизму (поки що, як правило, формулюють м’якше – регіоналізм). Останній почав розглядатися ними як варіант козирної карти. Дивіться, мовляв, скільки добився Крим, спекулюючи на цій ідеї!.

Ідея сепаратизму здобуває все більше прихильників і в міру усвідомлення галичанами того, що спільна українська ідентичність не будуватиметься за галицькими взірцями, а буде компромісною. У практичному плані це, наприклад, означатиме, що в окремих регіонах російська мова буде визнана другою державною не лише фактично, але й де-юре. Вражені цією думкою, найбільш радикальні з наших земляків готові хоч сьогодні відділятися від України і будувати власну державу. Мовляв, ми стільки для вас зробили, а ви цього не оцінили, ми готові були пожертвувати собою, а ви на нас плювали, ми грали, а ви не танцювали, відтак – розлучення і нехай кожен піде своїм шляхом. Галицький локомотив надто слабкий, щоб потягнути за собою український поїзд. Східняки з “москалями і комуняками” нехай розриваються між стратегічним і ще стратегічнішим партнерами, не рухаючись з місця, дніпропетровці з донеччанами нехай з’ясовують стосунки, а Київ нехай формує свої некомпетентні уряди, а ми тим часом тут у себе створимо нормальну європейську державу не гіршу за Литву чи Словаччину.

Таких радикалів насправді є небагато, а загалом у роздмухуванні великого диму із малого вогнища галицького сепаратизму наразі зацікавлені нечисленні суспільні групи, членів яких в окремих випадках можна навіть буквально назвати поіменно.

Це деякі інтелектуали, яких цікавить сам процес: як це робиться? Так дитина тягнеться до сірників.

Це також керівники маргінальних політичних груп, які базуються в Галичині і мають примарні шанси бути представленими у законодавчому органі України.

Це, як не парадоксально, місцева влада, яка завдяки жупелу сепаратизму може ще раз продемонструвати київським патронам наскільки складним, специфічним і незрозумілим є для інородців галицький регіон (між іншим, із яким-небудь різновидом сепаратизму боролися усі влади Галичини скільки їх тут було протягом історії. Це вже просто наша традиція).

Ну і, звичайно, „рука Москви” (як же без неї) – адже Галичина є центральноєвропейським „якорем” України, без якого інкорпорувати Україну, безумовно, було би значно легше.

Описати як надалі розвиватимуться процеси не зміг би навіть Хантингтон, але не будемо втрачати надії (кожен своєї), зберігаючи в пам’яті слова одного мого знайомого сепаратиста: „Панове, не забувайте, що ще не так давно на політичній карті Європи не було ні Словаччини, ні Хорватії, ні Словенії!”.
З Днем Злуки Вас, дорогі друзі!
І. Сімгномів , 22.01.2004 - 17:14
( 1 )
  ГОЛОВНААРХІВКОНТАКТИГОСТЬОВАПРО НАС
© Vgolos.lviv.ua. Використання матеріалів з обов'язковим посиланням.

Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.
Редакція також не несе відповідальності за істинність інформації,
наведеної в нередакційних матеріалах.