Аліса в країні чудес (Alice in Wonderland)

Емо проти гопоти в матриці Тіма Бартона за мотивами Люїса Керрола + інші алюзії, які намагаються стати чимось подібним на самопародію.

А чого доброго ще можна було чекати від Діснея? Тім Бартон поставлений студією, глядацькою аудиторією та власним минулим в інсталяційну рамочку й сам поставив свій фільм у стартово-фінішну рамочку, до якої запитань (тобто, цікавості) більше, ніж до центрового змісту картини.

Бартон дуже добре відчуває ідеї книги Керрола та знає його біографію, але й він дуже добре розуміє, що чекає від нього публіка, яка ведеться на діснеївські заманухи. Невідомо, чи бачив він стартово-фінішні реклами Трієра в Антихристі, але в Алісі він повторює майже ідентичний фокус.

На старті педалюються запори майбутнього наречного Аліси та її емпасипаційне протистояння традиціям вікторіанської епохи. Якщо перше, аж занадто наголошується, щоб бути звичайним сміховим реверансом пердячній публіці в Піндосії і тому більше схиляється до абсурдичних традицій Трістрама Шенді (можливо, що навіть більше обстьобуючи ідеалізм Аліси, ніж шлунок сина лорда Ескота), то друге – у своєму майже революційному пафосі – просто висміює головну героїню, зважаючи, як на літературну, так й кіношну традицію.

На фініші – змужніла (яке дике слово для фемінного персонажу) Аліса демонструє, як на ніби позитивного персонажа, диктатурність ще більшу, ніж в обох сестер у країні чудес. Бульбоголова тільки кричить про зрубані голови, але нікому насправді їх не рубають. Її сестричка емочка, зважаючи на якусь клятву, лише фантазує на псевдо-готівські теми, картинно заломлюючи ручки невинності. А от Аліса, повернувшись у вікторіанський світ, відразу починає вчити життю усіх присутніх на заручинах, обіцяє добрих звіздюлєй чоловіку своєї сестри, який засосить в кущах інших кобіт та стає акулою бізнесу, щоб зробити колоніальний реверанс Китаю.

Її пафосні повчання схожі на промову Аліси Селєзньової перед переходом у майбутнє в останній серії Гості з майбутнього у якій вона розказує своїм тимчасовим однокласниками про їх славне майбутнє. Така її поведінка, стилістично ще й схожа на якусь попсову екранізацію Навколо світу за 80 днів зі Стівом Куганом та Джекі Чаном і тому від неї віє абсурдом, сильнішим за усе перебування у країні чудес. Зрозуміло, що у бізнесі фантазія, яка обійнялась зі сміливостю, також не другорядна річ, але під час експлуатації керролівської ідеї незафіксованості та неоднозначності (багатозначності), така буржуазна ідеологічність – відверто виставляється курам на сміх і це ще добре, що злам епох – то найкращий період для такого персонажа, як Аліса, особливо, після її заявленого романтичного героїзму.

Усе інше перебування в країні чудес, не таке вже й цікаве і віддане на експансію новітнім технологіям. Країною рулить якась недо-пародія на лицарський роман з дещо шкутильгаючою на милицях драматургією. Зграя чисто діснеївських фішок і наворотів від другорядних персонажів, які кочують від одного фільму (чи мультфільму) до іншого зі своїми кострубатими жартами. Хоча їх присутність у творі, де цитатність, то обов’язкова річ для реалізації головної ідеї, ще навіть можна вважати плюсом.

Бартон повертає Матриці той салют, який колись Вачовські позичили в Керрола. Аліса на один епізод стає Нео. Кальянна гусінь Абсолем – гуру Морфеусом, яка вчить Алісу-Нео тому, що меч чарівний, варто його лише тримати міцно і він сам усе зробить. І головне, він вчить (краще, нагадує), що країна чудес – витворена соліпсизмом самої Аліси, тобто непереможної Аліси. До алюзацій додаються пародійні (?) епізоди з героїчної діяльності фільмової Жанни Д’Арк, кілтового горця МакЛауда (сцена з драконом на руїнних сходах, де тільки блискавок не вистачає) та й принц Каспіан тут також пробігає.

Лапочка Джонні Депп, чомусь зашифрований під втомленого власною інфернальністю Крістофера Вокена (Christopher Walken), видає табун традиційних приколів і на попередньо та широко розрекламованій джизі-дризі видає якийсь коротенький недо-триб’ют Майклу Джексону.

Хелена Бонем Картер – найкраща у цьому фільмі, особливо у своїх крокових переходах від любові до ненависті. Енн Хетавей – вститигає передати глядачу особливості суки-любові в емовських інтер’єрах рожевого з чорним. Міа Васіковська – грає дуже серйозну відморозку, над якою просто гріх не простібнутись (що й робить Бартон).

Гріх Аліси у тому, що вона занадто серйозна, тобто непідготовлена до абсурдності життя. Бартон проводить її місцями бойової слави, вже попередньо намальованими у пророцтві. Проводить стезею героя, яка вже проміліметрована кроками попередніх героїв (цитатність тут режисеру у спасіння). Але, безперечно, ця знайомість є обманливою. Людина сторонньою приходить у світ мови та образів. Вона там чужа. Мова і образи, гуляють, як Чеширські коти, самі по собі. Тому коли Аліса говорить, що це її сон і щипає себе, вона не прокидається. Це не її сон. І вона ще не та Аліса, якою має бути на фінішному виході.

Як й належить хронології усіх героїв, статус Аліси має розхитатись абсурдом навколишнього світу, вона має втрати себе (попасти у хтонічний світ тавталогічного підземелля), де ворона і парта можуть сходитись у символіці смерті. Ну й як усі героїчні літописи пишуть, героїня має пройти процес становлення. Відбути необхідні подвиги, але не зазнаватись, бо меч (як символ влади і не тільки) – то автономна річ на яку не можна піднімати руку в егоїстичному бажанні покерувати. Виявити гнучкість. І завершити процес самоідентифікації у битві з драконом на руїнах, на яких пізніше мають зацвісти квітки нового життя.

Бартон ніби розуміє, що така його героїчна ідеологія дорослішання якогось персонажа чудово вписується в прямолінійну канву голлівудських історій і не залишає місця для керролівської неоднозначності (багатозначності) та іронічності й тому намагається врятуватись цитатністю.

Але не завжди, це приносить бажаний результат. Діснеївська попсянка стереотипів рулить цією прилизаною країною чудес, де діти вловлюють лише тридешні пухирці в окулярах, а іншим – доводиться нудитись нецікавим і несмішним фільмом. Фільму не вистачає сюру, хоча й закономірно, що Дісней не дозволив (чи Бартон сам побоявся?) би залазити на територію геніальної Алєнки чеха Яна Шванкмаєра. Тому й культового статусу Аліса Бартона, на відміну від Алєнки мати не буде.

Історій про дорослішання маленьких дівчаток (з традиційними лицарськими прибамбасами) – до Китаю й трошки. Тому й стартово-фінішна рамка має більше запитань, ніж у цих, чи то недо-пародіях, чи то вихованнях почуттів, де маленькій дівчинці потрібен дорослий дядько для певних потреб.

постер: kinomania.ru