Вхід|Реєстрація

Єдина країна - Единая Страна!

 Єдина країна - Единая Страна!

Ірина Гаюк: «Вірменська і гуцульська культури тісно переплетені»

Середа, 14 Травень, 2014 - 19:15
Вірменська і гуцульська культури тісно переплетені

Цьогорічним лауреатом Шевченківської преміїв номінації «Літературознавство. Мистецтвознавство» стала Ірина Гаюк – викладач Львівської національної академіїмистецтв, яканаписала ґрунтовне дослідження «Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в Україні». У великійі важкеннійкнизі, яка важить п’ять кілограмів, – майже тисяча сторінок ілюстровано тексту, описано понад чотири тисячі музейних експонатів. Цій праці науковець віддаламайже сім років свого життя,відвідавши сорок чотири музеї у двадцяти п’яти містах України, а досліджує тему Вірменської Церкви та вірменської культури уже впродовж багатьох років.

То ж про це дослідження, яке здобуло високу державну нагороду і визнання автора,  про вірменські колонії  в Україні, які  були тут впродовж багатьох століть через різні історичні обставини (занепад Вірменської держави, масові вбивства, виселення з етнічних земель і геноцид ), про високу вірменську культуру – в розмові з науковцем і музейним працівником Іриною Гаюк.

Що спонукало Вас написати таку ґрунтовну працю про вірменську  культуру?

Спочатку ця робота задумувалась як каталог пам’яток вірменської культури в музеях Львова і Кам’янця-Подільського. У Львові колись був вірменський  музей – при вірменській архідієцезії, він навіть мав стати державним,  але цього не сталося через прихід  радянської влади. Частину цих експонатів  вивезли, частина опинилася  в приватних руках та в інших музеях: тканини потрапили в музей етнографії, живопис  і срібло – в історичний музей, частково – у Львівську галерею мистецтв і в музей історії релігії. Якась частина експонатів залишилася в Національному музеї. Не було повної, цілісної картини цих експонатів, і мені запропонували укласти такий каталог, бо я знала тему (вивчала історію Вірменської Церкви) і, як музейний працівник, знала як працювати з фондами.  Кошти на це дали  щирі патріоти своєї нації – вірмени, які проживають в Україні. Вони навіть запропонували мені відвідати інші міста, де були вірменські колонії.  І таких міст у нас виявилося дуже багато: замість у двох я працювала у 25 містах України. 

Моїм завданням було виявити дотичне до вірменської культури у фондах тамтешніх музеїв, що я й описала. Десь через півроку цих досліджень зрозуміла наскільки це складна тема, багатий матеріал, і що ця робота не може бути в такому форматі, як задумувалась спочатку.  Якщо вірменська  історія  у нас більш-менш досліджена, вірменська архітектура також, то цього не можна сказати про культуру цієї нації. Навіть для того, щоб написати вступну статтю, треба опиратися на роботи науковців-фахівців з вірменського ткацтва, ювелірних виробів, а таких нема. Мені самій доводилось заглиблюватися  в кожну із цих тем, відшукувати інформацію, аналізувати. Я не писала історію вірменської культури взагалі, бо не знаю скільки би це було томів, а ставила собі за мету написати її на основі експонатів – показати вірменську культуру через музейні експонати, й мені це вдалося.

Видання двомовне – українсько-російське, і є ще українсько-англійський варіант. Чому не дублювалося вірменською? По-перше, це історія вірменської культури  в Україні, а тут вірмени переходили на мову тієї країни, в якій вони жили. На наших теренах вони переважно вживали польську, українську мови, в східних регіонах – російську мову. По-друге, ми все-таки живемо в тому просторі, де російська мова є актуальна, й це розширює сферу доступу до  цієї роботи більшої частини науковців з країн Прибалтики, Східної Європи, інших регіонів.

Де на території України були найбільші  вірменські громади?

Найбільш унікальним у цьому сенсі є Львів. Якщо у кожному місті, де жили вірмени, була й подекуди донині залишилася вулиця Вірменська, то у Львові їх було аж три: Верхня Вірменська. Нижня Вірменська і Поперечна Вірменська. На площі Ринок кожен так чи інакше був  пов’язаний з вірменами. У Львові було кілька вірменських церков: св. Анни, св. Якова, монастир Богородиці. З 1364 року Львів став єпархіальним центром з єпископською кафедрою. До ХVІ століття неофіційною столицею вірмен Речі Посполитої вважався Кам’янець-Подільський, бо там їх було більше, ніж у Львові. У цьому місті теж була єпископська  резиденція, кілька церков, вірменський ринок, вірменська ратуша.

Вірмени компактно проживали в Івано-Франківську, де донині зберігся  вірменський собор, який  зараз переданий Українській Православній  Церкві, але на ньому  немає відповідної таблички про це. Її треба відновити… Потужна вірменська громада була у Чернівцях, але вже пізніше – у ХІХ та ХХ століттях,  в Луцьку теж була вірменська діаспора, навіть згадується, що там був єпископ. Одна з найдавніших вірменських громад була у Володимирі-Волинському, яка згадується ще у ХІV столітті. Там теж була вірменська церква, але де саме, коли зруйнована – невідомо нічого.  Великі вірменські громади була у Бережанах, Жванці, Рашкові,  Язлівці.

Якщо взяти Східну Україну, то вірменські колонії там появилися пізніше – в основному наприкінці ХVІІІ, в ХІХ і на початку ХХ століть. У Києві була одна з найстаріших колоній, вірмени мали свою церкву на Подолі, але вона не збереглася. У Києві чогось дотичного до цієї доби я не знайшла, але збереглися історичні  й документальні записи. На півдні України вірмени компактно проживали в Ізмаїлі, й там я продовжую свої дослідження. В Криму була потужна вірменська громада, й ці матеріали включені до збірника. На щастя, я встигла побувати у кримських музеях.

Крим був тісно пов’язаний з Візантією, був її частиною. Якщо  ознайомитись з біографією  візантійських імператорів, то багато з них мають вірменські корені. Місцем найбільш компактного проживання вірмен на Кримському півострові була Феодосія. Там збереглося сім  вірменських церков, але в ХІV –ХV століттях їх було більше. До захоплення Криму татарами і турками у Феодосії було дві третини вірменського населення. Також вірмени компактно проживали в Судаку, в Бахчисараї, в Євпаторії, у Сімферополі, в  Ялті.

В яких регіонах вірменська культура мала найсприятливіші умови для розвитку?

В Західній  Україні. Тут ніяких вірменських погромів ми не знаємо, за винятком хіба що 1945 року, але тоді діставалося всім, на жаль. Уже сама кількість вірменських колоній на Західній Україні говорить про те, наскільки їм тут було добре. До ХVІІІ століття переважна кількість вірмен була саме на західних теренах. І ще в Криму.  Вірмени Львова,  Кам’янця - Подільського і Криму були  тісно пов’язані між собою. Цікаво, що львівський вірменський собор був побудований на кошти кримських вірмен, Кам’янець-Подільський  також. Ці зв’язки були доволі тісними. У Криму для вірмен був сприятливий  клімат, й вони там займалися ремеслом, торгівлею,тваринництвом…

Які експонати вірменської культури найкраще збереглося в наших музеях?

Найкраще збереглися твори  живопису, значно менше, ніж хотілося б, вироби ювелірного мистецтва. І тут є різні причини, дуже непроста політична історія України, а вірменські колонії напряму з нею пов’язані. Навіть розділення України між різними державами викликали різний розвиток вірменських колоній  в цих регіонах, але в будь-якому разі Західна Україна була найсприятливішим регіоном для розвитку вірменської культури.

До добре збережених експонатів я б віднесла вірменські килими, золото- і сріблоткані пояси. Спочатку це були  ткані пояси ручної роботи, а згодом вони вироблялись мануфактурно.  Відома  Слуцька фабрика по виготовленню таких поясів, звідки вони  навіть назву отримали – «слуцькі». Подібні майстерні були в Станіславі (Івано-Франківську), в Бучачі на Тернопільщині, в Сокалі на Львівщині. Такі пояси були  обов’язковим елементом вбрання заможних верств населення, і їх чимало збереглося у львівських і київських музеях.

Тканин збереглося мало, ювелірних виробів також. А от зброя – то ціла проблема. Більшість таких експонатів  в музеях України  підписані так: походження – схід. І вгадуй звідки це. Може бути з Китаю, в кращому випадку  – з Кавказу. Цій темі треба присвятити ціле життя.

Центром зброярства на Кавказі був Тифліс, але 90 відсотків  зброярів  були вірмени, хоча прізвища звучали не по-вірменськи: Тараманов,  Попов. Знаємо з документів  вірменських ювелірів, вірменських зброярів і не знаємо жодного конкретного взірця їхньої роботи, відштовхуючись від якого можна вже аналізувати, порівнювати з іншими. І навпаки, є деякі предмети зброї, які  атрибутовані як роботи місцевих вірменських майстрів, а прізвища їх невідомі.

Чи були в процесі цієї роботи якісь несподіванки, відкриття?

Скажімо, я зовсім не планувала давати історію вірмено-українських літературних і театральних зв’язків, але коли побачила, що в музеях Києва, особливо в музеї-архіві літератури і мистецтва, є достатньо експонатів, то вирішила написати такий розділ, і так вийшла перша частина енциклопедична, а друга – опис-каталог усіх експонатів.

У Тернопільському краєзнавчому  музеї, де є дуже мало вірменських експонатів, я вже не збиралася щось цікаве знайти, але в останній момент  знайшла три грамоти і два королівські привілеї для вірменської громади міста Золочева – привілеї ХVІІ століття.

Одним з відкриттів  був Кам’янець-Подільський історичний заповідник. Коли приїхала туди, мене переконували, що там нічого немає, окрім кількох екземплярів з так званого «вірменського скарбу». Це були срібні предмети, знайдені  у дзвіниці святого Миколая під час ремонтних робіт. Про них я знала, а от справжньою знахідкою стали портрети вірменських священиків і одного з останніх вірменських єпископів на наших теренах Кшиштофовича, портрет вірменина Чайковського,  портрет подільської вірменки. Вони числилися  в загальній  картотеці  живопису і графіки, і про те, що ці експонати належать до взірців вірменської культури, у Кам’янці-Подільському не знали. Це було радісним відкриттям для мене, хоча ці портрети не в найкращому стані.

У Чернівецькому краєзнавчому музеї знайшла цікаві керамічні тарелі, які нагадують вірменську кераміку, хоча дехто стверджує, що це румунський зразок. Вразило те, що майже нічого не збереглося  в музеях Івано-Франківська.

У процесі  цієї роботи я ще раз підтвердила для себе, що вірменські і гуцульські традиції тісно між собою переплетені. І настільки тісно, що зараз важко сказати хто на кого більше вплинув. Взяти хоча б ткацтво. Пригадую, як до Львова приїхав директор Кримського етнографічного музею,  де є невеличка експозиція, присвячена вірменам, і побачив гуцульські  бесаги (дорожню сумку, яка носиться через плече), то вигукнув: «Та це ж вірменські!»  Вони дуже подібні. Це ж саме можна сказати і про різьбярство, і про гончарство. Дерев’яних експонатів  в музеях збереглося мало: одна шафа в Феодосії і комплект з трьох предметів у львівському історичному музеї. По характеру оздоблення, по елементах орнаментальних є багато чого спільного з гуцульською різьбою. Це ж саме можна сказати і про кераміку. Центром вірменської кераміки на наших теренах були Кути, це недалеко від Косова – центру гуцульської кераміки.

До того Ви були «знайомі» з вірменами ?

Якби це була для мене нова тема, я б не змогла зробити таку ґрунтовну роботу.  Щоб її  написати, треба добре знати історію вірмен в Україні, а я захистила дисертацію по Вірменській Церкві. На той час у мене вже було дві монографії по цій темі: одна – «Вірменська Церква в Україні», друга – «Вірменська Церква як унікальний феномен християнського світу». Вивчаючи історію Вірменської  Церкви, я паралельно зробила експозицію в музеї історії релігії, де на цей час працювала, і також вивчала історію вірменської культури.

Чи сподівалися отримати таку престижну премію, працюючи над цією темою?

Навіть не мріяла. Працювала – і все. Їздила по містах,  відвідувала музеї і дякувала Богові, що знайшлися такі люди, які дали мені можливість працювати.  А на здобуття Шевченківської премії мене висунуто київське товариство «Просвіта».

Чи звання лауреата Шевченківської премії якось вплинуло на Ваше життя?

Тепер я більше задумуюсь над цією постаттю. Недавно написала статтю «Вірмени  в житті Шевченка» і подала до академічного збірника Львівської національної академії мистецтв.

Довгий час Шевченка сприймала якось по-шкільному.  Бачила, що для багатьох українців він є іконою. Тепер розумію що Шевченко-ікона реально ні на що впливу не має. Шевченко для мене – це перш за все пророк. І тому, що він пророк, він є поетом. Шевченко є дійсно пророком для українського народу - навіть не тому, що був і є, а тому, що буде.

Дуже дякую за цікаву розмову.