Вхід|Реєстрація

Єдина країна - Единая Страна!

 Єдина країна - Единая Страна!

Спасибі жителям Донбасу…

Неділя, 11 Травень, 2014 - 15:30
Спасибі жителям Донбасу

Так звана «Донецька народна республіка» все-таки існує. Вона не лише контролює цілі міста регіону, завдяки пасивності української тимчасової влади, але й існує в головах тисяч жителів Луганщини та Донеччини. І виникла вона не в квітні 2014, а принаймні на початку 2000-х років та проіснувала до нашого часу так, що ніхто з українських президентів цього навіть не помітив. А створила її донецька олігархічна мафія в союзі зросійською фінансовою та диверсійною допомогою.

Важливою деталлю сепаратистської епопеї на сході України, є той факт, що від моменту незалежності абсолютно ніхто з комуністичних політиків та проросійських сил в Україні серйозно про розкол держави ніколи не говорили. Розкольницька тематика не піднімалася взагалі у жодних впливових ЗМІ. Лише російські мас-медіа, кремлівські шовіністичні історики та політологи завжди говорили про розкол України та смакували цю тему в деталях з величезним задоволенням, хоча для цього не було жодних об’єктивних підстав. Однак невдовзі Кремль перейшов до організації втілення в життя своєї розкольницької мрії, використовуючи свою роками підгодовану п’яту колону в Україні.

Ціле десятиліття жителів Донбасу цілеспрямовано зомбували та переконували у особливій «донбаській окремішності» від інших регіонів України, наголошували на визначальності шахтарської праці, критичній важливості вугільних шахт та металургійних підприємств (з технологіями мартенівських печей ХІХ століття), з роботи яких «годується і живе» вся Україна. Таку думку доносили до трудових колективів місцеві заводські начальники, інженери, бригадири, часто в неформальних бесідах, за пляшкою розповідаючи такі новітні але привабливі для гордості спрацьованого донбаського роботяги ідеї та слова. Такі ідеї масово поширювалися серед донбаської молоді, яка не виїхала в столицю, а залишилася працювати на місцевих підприємствах,  серед бюджетників, жінок шахтарів та пенсіонерів.

Тим донбасівцям, хто мав вищий рівень освіти, говорили про особливу «донецьку ментальну і психологічну ідентичність», а формування «донбаської еліти» конструювали на ідеї протистояння Києву та інтелектуальним елітам Заходу країни. Ті, хто добре засвоїв основні принципи «донецької ідеології», побудованої на ностальгії по СРСР, любові до РФ, критиканстві незалежності України та ненависті до «бандерівських западенців» приймалися в Партію регіонів, де їм при наявності петарналістських зв’язків, кумівства та особистої лояльності начальства вимальовувалися перспективи депутатства місцевих рад, редакторів донбаських ЗМІ, кафедри донбаських ВНЗ. Перебуваючи на вищому щаблі місцевої соціальної ієрархії та маючи вплив на багатотисячну аудиторію, «інтелектуальна еліта Донбасу» поширювала ідеї донбаської ідентичності» серед робітників та молоді, які у свою чергу розповідали своїм сім’ям та батьків у селах Донеччини про «особливість та окремішність Донбасу».

Поширювалися ці ідеї свідомо та організовано та були в доступній формі  донесені абсолютно до кожного донбаського алкоголіка, люмпена та бомжа. Основним способом перенесення інформації були не мас-медіа, а усні виступи місцевого начальства перед колективами, приватні розмови та чутки.

Донбаська ідентичність будувалася на дуже зручній ідеї протистояння Києву, який, за словами донецьких ідеологів, «викачує всі гроші та податки з регіону, і за їх рахунок добре живе». Багато вчителів та медиків Луганщини впевнені, що «Донбас живе бідно тому, що гроші від видобутку вугілля та виплавки металу направляються на дотаційні регіони Західної України, і саме тому, там люди живуть краще і багатше».

Інформація про те, що з зарплат донбаських  працівників відраховують частину коштів, подекуди і до 20 % «на ремонт та брукування Майдану» як факт дійсно має місце. Гроші з шахтарів, металургів, продавщиць, охоронців і перукарок, які працюють на приватних підприємствах олігархів-регіоналів Донецької та Луганської областей дійсно зняли, а робітникам сказали що  це зробила «київська хунта». Тепер донеччани мають наочні докази того, як «Київ пригноблює Донбас» і не бачать підстав не вірити свої місцевій еліті, яка, виявляється казала «правду».

Такі ідеї та «факти» дозволяли роками місцевим владоможцям грабувати жителів регіону, виплачувати їм низькі зарплати, а подекуди взагалі не виплачувати, переводячи при цьому вину на новоствореного зовнішнього ворога Київ та Західну Україну, які «обкрадають шахтарський край».

Моделюючи таку політико-економічну картину рядовим донбаським роботягам, місцева правляча еліта зображала себе єдиним захисником трудящих та спекулюючи на «бандерівській загрозі» бачила вдячність у їхніх очах. Для поглиблення розколу між українцями активно використали штучну «проблему» російської мови, яка в 1990-их роках взагалі не була для країни серйозним предметом суперечок а тим більше, підставою сепаратизму.

Населенню активно подається розвінчування «міфу», що Донецька область є дотаційною і утримується на кошти інших регіонів України. Людей переконують, що регіон цілком здатний себе прогодувати і зовсім не є глибоко дотаційною територією. Водночас, наголошується, що західні та центральні області України, вважають, що «Донбас каменем висить на шиї України», і що все це пропагандистський трюк центральної влади у відповідь на зростання сепаратистських настроїв у Східній Україні.

Донбаським робітникам неодноразово вкладалися в голову прикрашені статистичні дані про Донбас, як єдиний регіон, який забезпечує країну прокатом кольорових металів на основі міді, ртуттю, сплавами на основі заліза, нікелю. Замінити такі виробництва  країні просто нічим.  Невтомно наголошується на вагомості значення міжнародного аеропорту, Маріупольського морського рибного і торгового портів, Донецької залізниці, які можуть стати ефективною основою економіки незалежного Донбасу. Без Донецької області, кажуть ідеологи «донбаської ідентичності», Україну чекає крах бюджету, крах всієї країни, яка відразу буде відкинена назад на кілька століть.

Під час загострення політичної ситуації у 2013 році та побоюючись чергової поразки російської ідеї у революційній Україні кремлівські мас-медіа почали активно протиставляти Схід, зокрема Донбас Заходу України, використовуючи при цьому найпідліші прийоми геббельсівської та більшовицької пропаганди. Російські ЗМІ стали природними союзниками та каталізаторами формування донбаської окремішності за допомогою маніпулювання свідомістю та штучному конструюванні соціальних страхів, які мають на меті викликати в населення обурення, інстинкти захисту, злість.

Для цього не гребують абсолютною брехнею, навіть не інтерпретацією, а вигадкою  фактів, які обурюють жителів регіону. Так, населення Донбасу переконують начебто Арсеній Яценюк обіцяв повністю заборонити російську мову, «щоб навіть чоловік з жінкою не мав права розмовляти російською навіть під ковдрою». Юлія Тимошенко начебто погрожувала відрізати жінкам Донбасу груди, щоб вони не народжували сепаратистів. За свідченням очевидців, вони бачили та чули ці вислови від вищезгаданих політиків по телебаченні, в тому числі по українському Інтері! 

Переглядаючи такі телесюжети та довіряючи їхній правдивості, можна зрозуміти людей, які хапають зброю, щоб захистити свої сім’ї від бандерівців та міфічного «Правого сектора», які начебто «палять живими «рускоязичних» та виколюють їм очі». Дуже багато донеччан працює в Росії або мають там близьких родичів, які дивляться російське телебачення. В цьому випадку дуже важко не вірити родичам, близьким, місцевим авторитетам які переконують у об’єктивності російських мас-медіа та наголошують на фактах жорстокості бандерівців.

Як зазначає одна з донбаських публіцисток Наталія Романова, «Ми нібито є носіями радянської, так званої «совкової» ідеології, любимо Росію, не хочемо в Європу, недостатньо національно свідомі, тобто недоукраінці? Так, нам властиво шукати щастя в минулому, така наша ментальність. Чи все було так погано з цим в радянській ідеології? Перемога Майдану змусила людей вийти на вулицю в надії бути почутими, але замість цього тільки отримали ярлики «російських диверсантів», «проросійських активістів» і «сепаратистів». У відчаї люди зважилися на захоплення будівель, тому що іншого шляху, як самим себе захищати від чужої нам ідеології та політики, ми не бачимо».

Переконувати жителів Донбасу в протилежному, закликати отямитися, припинити насильство та перестати вимагати приєднання регіону до Росії а тим більше проголошення «незалежності» сьогодні дуже важко. Проблема в тому, що більшість українців перебувають з жителями Донбасу в різних аксіоматичних площинах. У нас різні ціннісні поняття, які само собою, без доведення, сприймаються як істинні та правильні. У їхній свідомості маніпуляторам вдалося сформувати систему цінностей, у якій Росія для них означає «добро, ціль і приклад для наслідування», СРСР – «щасливий рай», Путін – кумир, лідер, який забезпечує стабільність та добробут.

Натомість Європа та ліберальні цінності – це Гейропа та «дєрьмократія»,  США – центр агресивного капіталізму й мілітаризму, а «бандерівці» – фактично дорівнюють силам абсолютного зла. Поняття і цінності, які в цивілізованому світі символізують рабство, тоталітаризм та фашизм для них є позитивними, а громадянські права та свободи, лідери національно-визвольних рухів є злом.

Пролита кров донбаських сепаратистів, які мають в регіоні сім’ї та друзів і діють під орудою російських «вєжлівих людєй», лише поглиблює протиставлення регіону решті України. Кров пролита в ході антитерористичної операції сприймається ними як громадянська війна та провокує ненависть, водночас зміцнюючи почуття регіональної солідарності. Особливо така солідарність поширена в тих районах, де немає озброєних і п’яних сепаратистів, тому їм там поки що співчувають, надсилають продукти та вважають своїми.  Тисячі луганчан та донеччан сьогодні розділяють воюючі сторони на «наших» та «українців», при тому, що число українців в області, хоч і русифікованих, становить 57-58 %. Це означає, що спецоперація по розколу України та формуванню окремої неукраїнської ідентичності з російськомовних українців Донбасу частково вдається.

Таким чином, за десяток років, для інтересів кількох десятків людей підлеглих одному олігарху, який не хотів платити в столицю податки та грати за чесними правилам, було задурманено населення цілого регіону, яке вважає засланих для терактів іноземних диверсантів «братами та визволителями». Росії фактично вдалося створити нову Абхазію чи Придністров’я в східній Україні.  Початкова фаза конфлікту з людськими  жертвами заклала основи для тривалої дестабілізації регіону, яка триватиме у формі сутичок, терактів, партизанської війни за умов зовнішньої підтримки.

Для вирішення цієї проблеми офіційному Києву фактично доведеться вести справедливу боротьбу з інакодумством та застосовувати репресії, на що в умовах оглядок на байдужу Європу українські демократичні політики навряд чи погодяться. Поступки сепаратистам призведуть до гальмування європейського розвитку та інтеграції України в ЄС,  закріплення феодальних порядків в регіоні та збереженню руйнівних впливів російських мас-медіа, що в результатів призведе до розгортання збройного конфлікту.

Який би шлях вирішення проблеми не обрала українська влада, для більшості українців, чиї діти та родичі зараз служать на Донбасі, слова «Спасибі жителям Донбасу … » набувають нового, ненависного значення. Хвилі насильства та смертей у братовбивчій війні поширюватимуть ненависть цілих регіонів один до одного та поглиблюватимуть розкол країни, який вже давно задумувався і планувався в Кремлі.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»